Фільм «Зворотній бік місяця» на першому фестивалі «КіноДок» був відзначений головною нагородою – ГРАН-ПРІ! Отримавши статуетку «Берегиню», режисер Леонід Канфер не приховуючи радощів і хвилювання розповів про роботу, яка вже встигла увійти в золотий фонд українського документального кінематографу.
– «Зворотній бік місяця» – єдиний із представлених за «КіноДок» фільмів, який був знятий з того боку. Його було не дуже легко сприймати, бо люди під час війни звикли думати категоріями «свій-чужий», або «чорне-біле». Тому фільми про героїв АТО, про сім’ї загиблих, сприймаються більш легко. А в «Зворотньому боку місяця» потрібно думати, Це фільм антиросійський, у ньому ставляться важкі питання. У головного героя, молодого хлопця з Череповця, після запитання «а якщо все, що тобі казав телевізор – неправда» був розрив шаблону. Дуже нелегко було відповідати на питання, бо в окопи його привела російська пропаганда. Нелегко відповідати на питання, до яких ти не звик, і це в фільмі було чітко показано. Кожен побачив свої смисли, але я не претендував не дослідження військового вторгнення Росії на територію України. Хоча особисто для себе цей факт повністю визнаю.
Фільм виконував локальне завдання. Показати, наскільки страшна пропаганда, наскільки вона в прямому смислі може вбивати людей. Цей хлопець із Череповця приїхав в Україну і був готовий жертвувати собою. Фільм розкриває механізм пропаганди, саме для цього потрібно його дивитися. До речі, цій історії є продовження. Після бою мені сказали, що вижило лише п’ять чоловік, усі інші, в тому числі і молодь, загиблі. Я почав шукати свого героя, хотів зняти церемонію прощання з ним. Але дивним чином виявилося, що він вижив. І це був його перший і останній бій. Опісля він повернувся в Череповець, де врешті я його ще раз знайшов. Задавав йому питання, на які вів відповісти не зміг. Наприклад, чи схвалює він дії Росії під час війни в Чечні. Він відповів «так», бо Чечня це частина Росії. Відповідаю: «Добре, якщо Росія на твою думку має право воювати в Чечні, відстоюючи свою територію, чому в цьому праві та відмовляєш Україні, для якої Донбас також є невід’ємною частиною? Для України Донбас – це ваша Чечня». Продовження фільму вийшло на телеканалі «Еспресо», після першого показу «Зворотнього боку місяця». Жаліти, чи не жаліти цих людей? Особисто мені, по-людські, їх жаль. Можу собі записати в актив, що розмовляючи з героєм фільму в Череповці, я відговорив його повертатися в Україну.
– Чи надовго?
– Наскільки знаю, він не поїхав. Тож врятував не лише себе, але й тих людей, яких він не вбив. І це буде гарно. Та навряд чи я змінив його світосприйняття. Пропаганда дуже сильна та ефективна, хлопцю в глухій провінції, який виріс у простій сім’ї, дуже важко їй протистояти.
– Де, окрім площадок «КіноДок» та відеосервісу Youtube, було показано фільм?
– У Росії, але в меншому обсязі. Тоді всі здивувалися, як могли пропустити такий правдивий фільм, про війну. Якщо помітили, це не авторський фільм з оцінками режисера, Це репортажна документалістика, в якій я описував лише те, що бачив. Не думав в момент зйомок, як це будуть приймати. Намагався зробити все чесно.
– Чи дозволений нині вам в’їзд до Росії, на територію ЛНР/ДНР?
– Звичайно, на окуповану території в’їзд для мене вкрай небезпечний, туди я їхати не можу. Навіть знаю, що зі мою там буде. А в Росії зараз живе моя сім’я , вона незабаром має переїхати в Україну. Це єдине, що зараз змушує їздити до Росії. Коли вони оселяться тут, я буду за них спокійний. Жити в Росії стало дуже важко, в тому числі через моральний клімат. Люди вірять всьому сказаному з екранів телевізору.
– Герої фільму, з якими ви спілкувалися, на кого направляли камеру, знали, з ким мають справу?
– Я не брехав. Взагалі, брехати на війні дуже погано. Це в будь-який момент може вскритися і ти в один момент перетворишся з журналіста на шпіона. У момент зйомок я був стрігнером, тобто незалежним журналістом, який знімав для німецького телебачення. Тоді ще була домовленість про показ фільму в Росії, про що їм і сказав. Власне, так мене і сприймали. Я не представлявся українським журналістом, бо на той момент їм і не був.
– Нещодавно ви зізналися, що були сумніви доцільності показу фільму на території України…
– Не всі люди готові сприймати цей фільм, ось чому на «КіноДок» на Красній площі було вимкнуто трансляцію. Коли є війна – ворог помітний в прицілі. А коли ти бачиш ворога впродовж 40 хвилин фільму, коли ти бачиш яка в нього сім’я, мама, тато, його дівчину, тоді бачиш не тільки ворота, але й людину. А це погано для воїна, бо ворога ще й треба вбивати.
– Блогер Мирослав Олешко назвав головного героя фільму «людиноподібним, малоосвіченим типом, мракобісом, твариною, промитою пропагандою». Ви, перебуваючи в ЛНР, бачили лише таких людей?
– Ні, звичайно. Був Валентин із Риги, людина освічена та думаюча. Але ці думки привели його в іншу площину – в боротьбу за інший руський мир. На жаль. Але назвати вищеперерахованими словами я його ніяк не можу. Бачив й інших таких людей, але правда, що їх дуже мало. В основному панує інша мотивація. Приїжджають за грошима, щось віджати, іншим просто подобається вбивати. Є й люди, які просто не можуть без війни, їм в принципі вона подобається.
– Алібі «жертва пропаганди» може бути пом’якшуючим аргументом під час суду?
– Ви знаєте, з одного боку мені «Черепа» жаль. Але думаю, якщо б під час бою він когось вбив. Бо є мати, дружина, син, донька, які оплакують загиблого. І «Череп» готовий був вбивати! Якби це сталося, він став би ворогом, якого треба знищувати. Його і так треба знищувати, бо він найманець, прийшов на чужу землю. Все залежить, якими мірками оцінювати.
– Окрім «КіноДок», де ще був представлений «Зворотній бік місяця» широкому глядачу?
– Ми його лише навесні закінчили «збирати». На «КіноДок», до речі, представлена коротка версія, скорочували до 40 хвилин під стандарт фестивалю. Взагалі, це понад 50 хвилин. Але загальна картина була представлена. Якщо фільм побачать й на інших фестивалях, я буду за нього лише радий. Мені вдалося зафіксувати емоції пацана під час першого бою. Коли я стояв поруч, а він… боявся. Чесно кажучи, такого кіно я ще сам не бачив. Війну показано через людину, через емоції. Для мене, як журналіста, режисера, це була вдача.
Спілкувався Дмитро Шаповал
