Почесним гостем «КіноДок» став відомий український співак Сергій Файфура. Увагу колоритного виконавця привернули фільми-учасники фестивалю, було багато спілкування, обміну досвідом. Ввечері 21-го травня Сергій Файфура заспівав на головній сцені фестивалю на Красній площі, виконавши з десяток найкращих пісень, після чого відповів на наші питання.
– Сергію, чи відвідували раніше Чернігів?
– Я тут вдруге. Колись приїжджав на зйомки документального фільму в Седневі, а в Чернігові був проїздом, тож сьогодні уже вдруге. Дуже потішився за місто, бо мені, на відміну від інших міст, Чернігів здався чистішим, абсолютно мирним і світлим.
– Чому, на вашу думку, фестиваль «КіноДок» проводять саме в Чернігові?
– Зрозуміло, що будь-де можна проводити. Але де він має пройти вперше, як не на Батьківщині Довженка. То є певна логіка такого розташування. Зрештою географія фестивалю може змінюватися, але дуже символічно почати його саме у Чернігові.
– Як певним чином пов’язані із документальним кіно?
– Я сам кіно (сміється). До того ж натхненником і генератором ідей – Дмитром Чирипюком, ми давні друзі. І, по-перше, я – режисер, сам знімав документальні фільми, на жаль, вони не будуть представлені, а, по-друге, я запрошений як учасник концерту. Я тут працюю зі своїми суперпатріотичними й найкращими в Україні піснями, тому що я Сергій Файфура. От і все (сміється).
– Які у вас враження від перегляду фільмів? Можливо, уже маєте фаворитів?
– Про фаворитів нічого казати не буду, хай про те говорять члени журі. Я скажу, що все, що є на фестивалі і взагалі, те, що зараз знімається, належну оцінку отримає лише згодом. Найголовніше, що можна винести з цих фільмів – це біль, причому не показний, не штучний, а абсолютно природній. Ми зараз хочемо перемогти, тому що іншого виходу просто не існує – нам треба жити. Документальне кіно – це уже відображення тих трагічних подій, які відбуваються зараз із нами, але, найголовніше, ми повинні усвідомити, що ми не маємо залишатися у статусі того, хто відбивається і мають бути заходи на випередження дій. Це йде від нашого уряду, від керівництва держави, але й від нас також, ми маємо активно йти у наступ. Я не маю на увазі, що всі повинні кидати гранати. У кожного своя зброя, приміром, я створюю пісні, я ними воюю, це мій спосіб і моя зброя. Тож ми маємо йти на випередження, оскільки якщо будемо лише відбиватися, то нас будуть лише доганяти і товкти по голові, по дупі чи по чому завгодно, має бути на випередження думка, а одразу за нею – дія. Тому найперше, що має бути – перемога, і, дай Боже, щоб ми знімали фільми про красивих дівчат, а не про трагічні події, у яких рвуть, ріжуть, стріляють. Це жахіття, але на те й мистецтво, щоб відображати життя таким, яке воно є.
– На вашу думку, документальне кіно розраховане на всі вікові категорії?
– Звичайно, це ж життя.
Підготувала Людмила Примак
