Маестро українського кіно Михайло Іллєнко є окрасою будь-якого заходу. Виважена та глибока думка, тонке почуття гумору та високий такт. На «КіноДок» кожному фільму Михайло Герасимович давав дуже виважену оцінку, надихаючи режисерів не зупинятися.
– Які ваші враження від «КіноДоку»? Чи справдилися очікування щодо фестивалю?
– Насправді емоцій незліченна кількість. Часом я ледь стримував сльози, і це не дивно, адже фільми пронизують до кісток мозку, показуючи наше трагічне і драматичне сьогодення. Відчувати таке мені давно не доводилося, тому це не може не радувати. І, описуючи власні враження, хотілося б перефразувати відомого режисера Тенгіза Абуладзе: «Для чого знімати кіно, якщо воно не веде до перемоги». Я дуже радий, що у кожному фільмі, який був представлений на фестивалі, є свій крок до перемоги.
– Чи є перспективи розвитку документального кіно в Україні?
– Боюся, що поки у нас іде війна, ми маємо великі перспективи. Ми бачимо скільки людей відгукнулося на цю біду і, зауважте, без жодного наказу. Хтось брав свою камеру, хтось позичав і йшли знімати на Майдан, на фронт. На жаль, зараз у нас неоране поле у документалістиці і вона зробила найвагоміший крок для того, щоб усвідомити цю біду.
– На вашу думку, така однотипність тематики не набридне глядачеві?
– Можливо, така небезпека існує. Але про це не можна не знімати і не говорити.
– Зараз у кінематографі спостерігаємо активне поєднання документального і художнього кіно. Як особисто ви до цього ставитеся?
– Досить позитивно. Такий симбіоз є цікавим для глядача. Якщо виключно документалістика часом може стомлювати, то разом із художніми фільмами вони дають неймовірне поєднання.
– Сьогодні це Чернігів, де наступного року можна провести «КіноДок»?
– Сподіваюся, де б його не проводили, він збиратиме багато учасників і глядачів. Лише хочеться побажати, щоб цей шлях був довгий і завжди мав своїх прихильників.
Підготувала Дарія Дахно
